Світлана Луцюк: “Кожна людина в душі художник”

Світлана Луцюк
Світлана Луцюк: “Кожна людина в душі художник”

В стінах луцької бібліотеки імені О. Пчілки триває вже четверта виставка Світлани Луцюк – самобутньої художниця з Баєва. І хоча жінка почала малювати відносно недавно, дивлячись на її роботи, важко в це повірити. Вони живі, вони дихають та променіють світлом. Сама Світлана каже, що малювання для неї – це спосіб примножувати красу та радість. Що саме позитивні емоції лежать в основі її творчості та мають передаватись через малюнок іншим людям.

Сьогодні ми поговоримо з мисткинею про живопис, як залежність, вірші, як картини і гармонію, якою хочеться ділитись з іншими.

Світлано, розкажіть, з чого почався ваш творчий шлях?
Кожна людина в душі художник, письменник, поет, всі ми народжуємося надзвичайно талановитими. Але на якомусь етапі росту, дорослішання ті таланти, які дані нам від природи, ми притуплюємо, губимо. Можливо, з вини батьків, що іноді нав’язують дітям стереотипи. Можливо, в силу якихось інших обставин. Ще не вміючи говорити, писати, читати, – діти вже малюють каракулі. Це закладено природою.

Це бажання в мене час від часу виникало ще в дитинстві. Особливих умінь не було, просто дуже хотілось малювати. Але, живучи в селі, батьки відбивали ці бажання. Пам’ятаю, одного разу взяла я фарби, альбом і раптом такий мені гарний видавався Оздів (це сусіднє село), що вирішила: буду малювати. Якраз така пора була мальовнича: все зелене, червоне, оранжеве і серед того хатки. Але прийшла мама в розпачі, в страху: “Що люди скажуть?” і я пішла до хати, щоб не “позорити” сім’ю. Мені тоді років 12 було. Але, через сорок років, джин все-таки вирвався на волю.

Малювала завжди: на промокашках, на полях зошитів, як і всі діти, якісь квадратики, квіточки, листя. Але з часом пройшло, забулося.

В тому ж віці почала писати. Вірші я пишу дуже давно і багато. Ходила в студію при районній газеті “Слава праці”. Колись ще в 3 чи 4 класі я написала свого першого вірша і послала його сама, без батьків, в “Піонерію”. “Піонерія” – це був серйозний, республіканський журнал. Я вже встигла забути, а через місяці 2 прийшла надрукована відповідь: “Світлано, працюй, вчися, і успіх тебе не омине”. Це настільки мене окрилило, що я берегла той лист, як паспорт. Також починала прозові твори писати, але не закінчила.

Колись сказала таке: “Я все вмію робити. І малювати картини могла б”. Тоді донька подарувала мені на новий рік олійні фарби. Вони десь тиждень почекали, і я вирішила, раз вже сказала – треба пробувати.

Не маючи досвіду, не знаючи, як ті фарби змішувати, розводити, маючи одного пензля якогось Вишениного (онучка – авт.), я намалювала свою першу картину “Маки”.

І процес мене зачарував. Я побачила, що олійні фарби мають якусь магічну дію. Вони формують відтінки, вони розходяться і самі шукають собі місце на полотні, вони з часом по-іншому себе проявляють. Ні акварель, ні акрил так не поводять себе, як олійні фарби.

Багато хто пробував разом зі мною малювати олійними фарбами: діти, родичі, малі, дорослі. І за дві години, якщо я показую, то малюють картинку. Елементарну, але вже малюють.

Ви вчите малювати інших людей?
Так, дітей. Часом збираються в мене вдома і малюємо. Наприклад, мій двоюрідний племінник кілька років ходить в художню школу, там вчиться малювати олівцем. Захотів для своєї бабусі намалювати маки. За дві години (він більше, я тільки підказувала) ми зробили досить професійну картину. Він, звичайно, трошки мав вже навики.

Але, на мою думку, часом академічні знання певним чином обмежують людину. І дуже добре, що я їх не маю, можу дозволити собі експериментувати, діяти інтуїтивно. Класти мазок і на полотні бачити, вдалий він чи ні, дозволяти фарбі самій знаходити собі правильне місце.

Коли я намалювала свою першу картину, то сама не очікувала, що отримаю таке величезне задоволення від роботи з фарбами. Хотілось з кимось поділитись і я виставила ту першу картину в фейсбук. В мене є така подруга Інна Кручук, вона перша поставила лайк, підбадьорила мене, окрилила. Питала, чи то справді я, казала, що її чоловік навіть окуляри брав, не вірив, що це я намалювала.

Та перша картина досить примітивна, маки ще не досконалі, але фарби підібрані вдало. Взяла її в рамку, на почесному місці висить в хаті, в самому центрі. Я потім ще багато картин з маками малювала і всі вони різні. Але найперша дуже важлива, бо вона стала поштовхом.

Потім одна, друга, третя і я відчула певну залежність від малювання. Вималювала давно ті фарби, що донька подарувала, зрозуміла, що потрібно ще. Бо малювання дає мені стільки спокою, задоволення, радості, наснаги, цілу гаму позитивних почуттів та емоцій, яких я раніше не відчувала. Зараз такий неспокійний час, а там я знайшла себе, радість і спокій.

Я малюю не для того, щоб мене оцінювали, визнавали, не для показу, не для чийогось захвату. Я малюю тільки для себе і свого задоволення.

Світлано, а як відбулася ваша перша виставка?
Я собі малювала, виставляла картини в фейсбуці, тішилась. Потім вже дехто почав замовляти, комусь сама дарувала. І моя однокласниця, що працює в обласній бібліотеці, запропонувала зробити виставку. Каже: “Ти стільки намалювала, і вони такі гарні, давай покажемо іншим”. Я погодилась, і так відбулась моя перша виставка. Зараз це вже четверта.

Коли я малюю, в мене має бути хороший настрій. Але навіть коли він в мене не дуже хороший, я сідаю за роботу, і він відразу стає урочистим і радісним. Картини, на мою думку, мають бути зрозумілими, чіткими і яскравими. Бо мистецтво має бути світле і добре, нести позитив. Я знаю, що мало хто погоджується, бо дехто каже, що мистецтво має відображати життя, а життя не тільки світле та просте; а дехто живе в “рожевому” світі, таке враження, що реального життя не бачить, то треба інколи показувати сіру реальність. Я думаю, навпаки треба примножувати світло, красу, радість, а те інше, саме розмножується з геометричною прогресією.

І ваші картини саме про тепло і світло?
Так, це пейзажі, пташки, дерева, квіти.

А що надихає?
Село, але не тільки. Все, що навколо, все, що гарне: захід сонця, батьківська хата, церква, небо над сажавкою. Я і свою хату багато малюю в різних ракурсах: і зимою, і літом, і від берега, і від дороги. А буває так, що трапиться гарна фотографія, яку хочеться намалювати, і я малюю з неї. Зараз не обов’язково стояти біля річки, або серед гарного поля не потрібно на сонці пектися чи мокнути під дощем. Сфотографував собі, та малюй, сучасні технології.

Що для вас живопис?
Для мене живопис і поезія – це речі, які переплітаються. Бо живопис – то поезія, яку ми бачимо, а поезія – то живопис, який чуємо. І картини, як і вірші, мають дарувати тільки позитивні, світлі емоції. Не мають викликати суму, тривоги, обурення, не мають жахати. Бо негативного і так багато в цьому світі, а ми своїми картинами чи віршами його, буває, ще й ніби поширюємо. На мою думку, мистецтво має налаштовувати людину на позитивні емоції заспокоювати, звеселяти, колисати.

Життя непередбачуване. Ми знаємо, ким є, але не знаємо, ким можемо стати завтра. Щоб знайти себе, навести порядок в голові – не потрібно нічого нікому доводити. Не потрібно боятися вийти з натовпу або боятися робити те, чого ніколи раніше не робив. Я десь вичитала, що ковчег будували не спеціалісти, на відміну від Титаніка. Це про те, що багато людей знаходять своє покликання, не маючи професійної освіти, стають письменниками, музикантами, художниками. Вірте в себе.

Катерина Рубан

1111111111111111111111